ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ
Загальні принципи визначення базової та дорожчої альтернатив дійсно містяться безпосередньо в Законі. Однак, з точки зору Конституційного Суду, важливо, чи є рамки Закону самі по собі, тобто без нормативно-правових актів, прийнятих на його виконання, достатньо зрозумілими для осіб, дії яких регулюються Законом, і чи можна їх застосовувати. Нормативно-правовий акт, прийнятий на виконання закону, має лише деталізувати. Оскаржувана система альтернатив медичної допомоги на даний час працює таким чином, що, крім вищезгаданих загальних принципів, які містяться в Законі про державне медичне страхування, наказ, яким визначається перелік медичних послуг із бальними значеннями, також містить медичні послуги, визначені Міністерством охорони здоров’я, щодо яких застрахованим особам може бути запропонований вибір між базовою та більш дорогою альтернативами. Лише з цього наказу надавачам медичних послуг, страховим компаніям та застрахованим особам стає зрозуміло, що є базовою альтернативою і які медичні послуги, медичні засоби, ресурси та медичні матеріали можуть або мають оплачуватись понад суму, що покривається за рахунок державного страхування. Це не є зрозумілим із самого Закону і не може бути виведено з нього навіть за допомогою найвільнішого тлумачення. Таким чином, Закон про державне медичне страхування зробив лише перший крок до визначення медичної допомоги стандартного та вище стандартного рівня (у редакції Закону про державне медичне страхування – базова та дорожча альтернативи). Друга, хоч і суттєва частина, без якої ця інституція не могла б вижити, тобто конкретне визначення того, що, в межах наміру ст. 31 Закону, є безкоштовною медичною допомогою, регулюється лише в нормативно-правовими актами, виданими на його реалізацію. На думку Конституційного Суду, тут законодавець не дотримався вимог, визначених конституційним порядком, які неодноразово тлумачились у чинній судовій практиці.
Збір за стаціонарне обслуговування в основному є оплатою «готельних послуг». Це також підтверджується аргументами Міністерства охорони здоров’я щодо конкретного розміру збору, який визначається як витрати на їжу, напої, енергію, воду тощо на одну людину. Таким чином, це розглядається як еквівалент витрат, який пацієнт обов’язково мав би все одно сплачувати (навіть за межами медичного закладу). Звідси випливає перше критичне конституційно-правове міркування Конституційного Суду. Встановлене зобов'язання жодним чином не диференціює випадки, коли госпіталізація є лише поточною складовою лікування, пов'язаною тільки з медичними послугами, і в крайньому випадку може бути замінена перебуванням за межами медичного закладу, навіть якщо це не є практичним та оптимальним рішенням для пацієнта, і коли госпіталізація є необхідним компонентом самої медичної послуги. Навряд чи ми можемо погодитись із тим, що під час госпіталізації у відділенні інтенсивної терапії пацієнту надаються «готельні послуги». У цих випадках обов'язок сплатити збір суперечить тексту ст. 31 Хартії. Госпіталізація, яка є медичною допомогою у вузькому розумінні і охоплюється державним медичним страхуванням, повинна надаватися безкоштовно, оскільки для пацієнта немає іншої альтернативи. Іншим фактором, що спричиняє невідповідність конституції, є відсутність лімітів на таку оплату; у зв'язку з цим Конституційний Суд має повністю погодитись із заявниками. Закон про державне медичне страхування накладає загальні зобов'язання; їх повинні сплачувати особи, які не мають доходу, включаючи соціально вразливі групи, дітей, осіб з інвалідністю за станом здоров'я тощо. Так само обов'язок щодо сплати збору не обмежений у часі; пацієнт повинен сплатити його повністю, незалежно від тривалості госпіталізації. Поєднання цих факторів може спричинити фінансово нестерпну ситуацію не лише для вищезазначених категорій пацієнтів. У будь-якому випадку, це заперечує суть солідарності в отриманні медичної допомоги. Звільнення від зборів для тих застрахованих осіб, які подають рішення, заяву або підтвердження, видане органом, що надає допомогу малозабезпеченим, щодо розподілених виплат, не є таким заходом, що ефективно пом'якшує наслідки цього обов'язку. Це потребує зусиль з оформлення офіційних документів, чого навряд чи можна очікувати або вимагати саме від тих осіб, для який цей збір є найбільш соціально обтяжливим.
Постулат рівності не породжує загальної вимоги, згідно з якою всі мають бути рівними з усіма іншими, але він породжує вимогу, згідно з якою закон не дає переваг чи недоліків одній групі перед іншою за умови обґрунтування. Таким чином, Конституційний Суд також приймає передбачену законом нерівність, якщо для цього є конституційно прийнятні причини. Однак, у цьому випадку це не так. Домінуюче становище страхових компаній, особливо Všeobecná zdravotní pojišťovna, в поєднанні з дозволом накладати санкції та норми на надавачів медичних послуг, зокрема обмеження послуг, фінансові штрафи за призначення ліків та необхідного лікування, якщо це перевищує встановлені ліміти, нічим не збалансовано на стороні надавачів медичних послуг, наприклад, зобов’язанням укладати договори зі страховими компаніями у випадках, коли об’єктивно виконуються умови, встановлені загальнообов’язковими правовими нормами. Таким чином, надання повноважень страховим компаніям накладати штрафні санкції, виходячи з оскаржуваних положень § 16а ч. 10 та 11, а також § 32 ч. 5 та § 44 ч. 5 та ч. 6, у словах «накладених відповідно до пунктів 1-5» Закону про державне медичне страхування, виходить за межі конституційно прийнятної нерівності, як Конституційний Суд визначав у вищезазначених рішеннях. Ця нерівність помножується на великий діапазон більшості покарань, що не є неконституційним саме по собі, як буде зазначено нижче, але посилюється у поєднанні з вищезазначеними обставинами. Таким чином, зазначені окремі законодавчі положення суперечать ст. 1 Хартії, що гарантує рівні права.
