№№ 14/00, 16/04, 24/08, 22/09, 28/09, 31/09, 14/11, 15/11, 14/12, 7/13, 12/13, 1/14, 7/14, 8-р/20, 2-р(ІІ)/21, 3-р(ІІ)/21, 7-р(ІІ)/21, 6-р(ІІ)/2022
Правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном визначаються законами.
(перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні № 163 “Черемшина” (м. Київ) щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” (справа про визначення способу малої приватизації) від 13 грудня 2000 року № 14-рп/2000
Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (частина четверта статті 41). Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.
(речення перше, друге абзацу другого пункту 5 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Центральної спілки споживчих товариств України про офіційне тлумачення положень пункту 1 статті 9, пункту 1 статті 10 Закону України “Про споживчу кооперацію”, частини четвертої статті 37 Закону України “Про кооперацію” (справа про захист права власності організацій споживчої кооперації) від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004
<…> відповідно до Конституції України та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права визнання, дотримання і захист права власності є обов’язком держави.
(абзац перший пункту 4 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 1, 2, 4, 6 Закону України „Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства „Градобанк“ у державну власність“, Постанови Верховної Ради України „Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України“ від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008
<…> право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним. Його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов’язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян.
(речення друге, третє абзацу другого пункту 4 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 1, 2, 4, 6 Закону України „Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства „Градобанк“ у державну власність“, Постанови Верховної Ради України „Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України“ від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008
Власність є матеріальною основою суспільного розвитку, а питання володіння, користування і розпорядження нею – ключовими у діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Здійснення права державної власності включає відчуження державного майна, яке реалізується органами державної влади та іншими уповноваженими на це суб’єктами. Чинне законодавство передбачає відчуження державного майна шляхом приватизації та звичайне (неприватизаційне) відчуження.
< … > Приватизація державного майна є суспільно значимим процесом, у ході якого здійснюється роздержавлення власності, вирішуються питання пільгової участі членів трудових колективів у її придбанні та їх соціального захисту.
…
Під звичайним (неприватизаційним) відчуженням об’єктів державної власності слід розуміти передачу права власності на матеріальні активи, що відповідно до законодавства визнаються основними фондами (засобами), яке здійснюється шляхом продажу цього майна юридичним чи фізичним особам, за винятком державного майна, що підлягає приватизації, та іншого майна, щодо якого законодавством встановлена заборона на відчуження. Звичайне (неприватизаційне) відчуження державного майна не має ознак соціальної значимості, воно є однією з форм розпорядження ним виходячи з суто господарських чи економічних інтересів суб’єктів господарювання та управління державним майном, яким і надходять грошові кошти. Підстави і порядок здійснення звичайного (неприватизаційного) відчуження державного майна регулюється Господарським кодексом України, Законом України „Про управління об’єктами державної власності“‚ Порядком відчуження об’єктів державної власності, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803‚ та іншими актами законодавства.
(абзаци перший, другий, четвертий пункту 4 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України „Про запобігання кризовим явищам у вугільній промисловості“ (справа про відчуження майна державних вугледобувних підприємств) від 29 вересня 2009 року № 22-рп/2009
Аналіз визначених у Законі понять „благодійництво“, „благодійна діяльність“, „спонсорство“, „меценатство“ (стаття 1) та змісту основних напрямів благодійництва, благодійної діяльності свідчить, що цілі такої діяльності є відмінними від засад регулювання оплати праці і жодним чином не стосуються виплати заробітної плати працівникам бюджетних установ і закладів, що є обов’язком держави.
…
Благодійні внески і пожертви фізичних та юридичних осіб як одна з форм благодійництва за правовою сутністю є вольовим актом розпорядження благодійником своєю власністю та має особливий правовий режим. Права і обов’язки власника (розпорядника майном), якими є благодійник і благодійні організації, визначаються Законом, а тому відповідно і благодійники, і набувачі благодійної допомоги зобов’язані діяти у встановлених Законом межах. < … >
Оскільки Постанова № 1222 Кабінету Міністрів України регулює питання використання благодійних внесків і пожертв, то таке використання має здійснюватися у межах статті 4 Закону. Внесеними Постановою № 368 змінами щодо можливості використання благодійних внесків і пожертв на виплату заробітної плати Кабінет Міністрів України всупереч положенням статті 4 Закону змінив головну засаду здійснення благодійництва та благодійної діяльності, згідно з якою конкретні їх напрями визначаються тільки благодійниками і статутами (положеннями) благодійних організацій (частина друга), чим перевищив свої повноваження і втрутився у законодавчі повноваження Верховної Ради України, що суперечить частині другій статті 19, пункту 3 частини першої статті 85, частині третій статті 113, статті 116, частині першій статті 117 Конституції України. Надавши можливість керівникам бюджетних установ, закладів спрямовувати благодійні внески і пожертви на виплату заробітної плати працівникам цих установ та закладів, Кабінет Міністрів України не лише допустив обмеження права благодійника вільно розпоряджатися своїм майном, а й, по суті, змінив правовий режим власності (використання пожертв і благодійних внесків), що згідно з пунктами 1, 7 частини першої статті 92 Конституції України може бути встановлено виключно законами України.
(абзаци п’ятий, сьомий, восьмий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. № 1222“ від 28 жовтня 2009 року № 28-рп/2009
Конституційний Суд України вважає, що правовий режим вільного у цивільному обороті військового майна має аналогічний характер з правовим режимом інших видів державного майна, зокрема у сфері орендних відносин, якщо інше не передбачене законом.
(абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням приватного підприємства „Автосервіс“ щодо офіційного тлумачення положень статей 177, 760, частини другої статті 777 Цивільного кодексу України (справа про переважне право наймача на придбання військового майна) від 10 грудня 2009 року № 31-рп/2009
Конституційний Суд України виходить з того, що співвідношення між нормами Кодексу і законів, які регулюють особливості найму (оренди) окремих видів майна, полягає в тому, що норми цих законів тією чи іншою мірою встановлюють правовий механізм реалізації відповідної норми Кодексу або передбачають додаткові умови її реалізації, або виключають застосування норм Кодексу, якщо це прямо передбачено ними чи випливає з їхнього змісту.
(речення перше абзацу четвертого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням приватного підприємства „Автосервіс“ щодо офіційного тлумачення положень статей 177, 760, частини другої статті 777 Цивільного кодексу України (справа про переважне право наймача на придбання військового майна) від 10 грудня 2009 року № 31-рп/2009
Конституційний Суд України виходить з того, що держава при управлінні належним їй майном повноважна допускати цивільно-правові обтяження такого майна з метою залучення коштів до суспільних фондів (наприклад, передавати майно в заставу для отримання кредитів, в оренду для одержання орендних платежів тощо) або утримуватися від цього. Проте, встановлюючи відповідні обтяження, вона має враховувати, що у майбутньому право відчуження відповідного майна може бути обмежене цими обтяженнями.
Конституційний Суд України вважає, що положення частини другої статті 777 Кодексу щодо переважного права наймача на придбання майна у разі його продажу не порушує майнових прав власників.
Отже, проведений Конституційним Судом України аналіз положень Кодексу, Господарського кодексу України, законів України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України“, „Про господарську діяльність у Збройних Силах України“ вказує на те, що вільне у цивільному обороті військове майно є річчю та об’єктом цивільних прав у розумінні статей 177, 760 Кодексу і може бути предметом договору найму (оренди). На правові відносини найму (оренди) військового майна поширюють свою дію положення частини другої статті 777 Кодексу щодо переважного права наймача (орендаря) на придбання орендованого військового майна у разі його продажу.
(абзаци третій – п’ятий підпункту 3.5 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням приватного підприємства „Автосервіс“ щодо офіційного тлумачення положень статей 177, 760, частини другої статті 777 Цивільного кодексу України (справа про переважне право наймача на придбання військового майна) від 10 грудня 2009 року № 31-рп/2009
Отже, приватизація, купівля-продаж, спадкування‚ інші цивільно-правові угоди є однаковими юридично значимими підставами набуття права власності на квартиру.
(абзац восьмий пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Гуляка Володимира Олександровича щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України „Про приватизацію державного житлового фонду“ від 9 листопада 2011 року № 14-рп/2011
Таким чином, на допоміжні приміщення багатоквартирного будинку поширюється правовий режим як спільної сумісної, так і спільної часткової власності, який передбачає особливий порядок здійснення правомочностей власника щодо володіння, користування і розпорядження. При цьому в законодавчому порядку не виокремлюються суб’єкти права спільної власності залежно від підстав набуття права власності на квартиру.
Правовим регулюванням відносин спільної сумісної власності в Україні визначаються особливості здійснення прав власників виходячи з її правового режиму. Ці особливості полягають у різних формах реалізації відповідного права: при спільній сумісній власності – шляхом взаємного волевиявлення усіх співвласників, при спільній частковій власності – лише за волею власника відповідної частки, виділеної в натурі з майна, що є у спільній сумісній власності.
(абзаци п’ятий, шостий пункту 3 мотивувальної частини)
В аспекті конституційного звернення положення пункту 2 статті 10 Закону України „Про приватизацію державного житлового фонду“ від 19 червня 1992 року № 2482–ХІІ зі змінами необхідно розуміти так, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири‚ житлові приміщення‚ є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.
(пункт 1 резолютивної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Гуляка Володимира Олександровича щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України „Про приватизацію державного житлового фонду“ від 9 листопада 2011 року № 14-рп/2011
Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою – межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.
Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.
(абзаци другий, третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)
В аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України „Про захист прав споживачів“ від 12 травня 1991 року № 1023–XII з наступними змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
(пункт 1 резолютивної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України „Про захист прав споживачів“ у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011
Аналіз наведених положень Кодексу дає підстави для висновку, що передбачений спеціальним законом початок перебігу позовної давності обумовлюється особливостями правовідносин і повинен відповідати сутності порушеного права з урахуванням принципів справедливості, рівності та співмірності (пропорційності).
(абзац дев’ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням приватного підприємства „Науково-виробнича фірма „VD MAIS“ щодо офіційного тлумачення положень статті 786 Цивільного кодексу України від 3 липня 2012 року № 14-рп/2012
З огляду на наведене Конституційний Суд України вважає, що положення статті 786 Кодексу мають єдиний зміст, завершену структуру і встановлюють спеціальну позовну давність – один рік – та початок її перебігу щодо вимог наймодавця про відшкодування збитків у зв’язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачеві, а також до вимог наймача про відшкодування витрат на поліпшення речі. Положення частини другої цієї статті не поширюється на інші вимоги, що випливають із договору найму (оренди).
(абзац шостий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням приватного підприємства „Науково-виробнича фірма „VD MAIS“ щодо офіційного тлумачення положень статті 786 Цивільного кодексу України від 3 липня 2012 року № 14-рп/2012
Таким чином, правовідносини про надання споживчого кредиту є договірними, до яких мають бути застосовані, зокрема, як загальні положення Кодексу про зобов’язання та договір, так і приписи його частини другої статті 627 щодо необхідності врахування вимог законодавства про захист прав споживачів.
(абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Козлова Дмитра Олександровича щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань“ від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013
<…> Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов’язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.
Конституційний Суд України вважає, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту.
…
Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов’язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов’язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов’язань позичальниками – фізичними особами.
(абзаци другий, третій, восьмий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Козлова Дмитра Олександровича щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань“ від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013
В аспекті конституційного звернення положення другого речення преамбули Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань“ від 22 листопада 1996 року № 543/96–ВР з наступними змінами у взаємозв’язку з положеннями статей 1, 3 цього закону потрібно розуміти так, що обмеження пені у грошових зобов’язаннях подвійною обліковою ставкою Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, поширюється на правовідносини, суб’єктами яких є лише підприємства, установи та організації незалежно від форм власності і господарювання та фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності (підприємці).
(пункт 1 резолютивної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Козлова Дмитра Олександровича щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань“ від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013
Отже, організації колективного управління як юридичні особи приватного права, що створені суб’єктами авторського права і (або) суміжних прав, здійснюють свою діяльність з управління майновими правами вказаних суб’єктів на підставі укладеного з ними письмового договору, в якому встановлено вичерпний перелік повноважень цих організацій, у тому числі вчинення дій щодо судового захисту майнових прав суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав.
(абзац четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням асоціації „Дім авторів музики в Україні“ щодо офіційного тлумачення положень пункту 7 частини першої статті 5 Закону України „Про судовий збір“ у взаємозв’язку з положеннями пункту „г“ частини першої статті 49 Закону України „Про авторське право і суміжні права“ від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013
За своєю юридичною природою свобода розпорядження власністю шляхом вчинення заповіту (свобода заповіту) є одним із основоположних принципів спадкового права, при цьому вона не є абсолютною. Кодексом визначено обмеження волі заповідача щодо права розпоряджатися власністю (обмеження принципу свободи заповіту) шляхом установлення права окремої категорії осіб на обов’язкову частку у спадщині. …
Отже, принцип свободи розпорядження власністю шляхом вчинення заповіту передбачає широкий обсяг правомочностей заповідача, згідно з якими він своїм волевиявленням може вплинути на зміст спадкових правовідносин. Однак застосування цього принципу обмежується законодавчо встановленою для окремої категорії спадкоємців гарантією, за якою, незалежно від змісту заповіту, особи, визначені в частині першій статті 1241 Кодексу, спадкують половину частки, яка належала б їм у разі спадкування за законом. Перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлений указаними положеннями Кодексу, є вичерпним і дає підстави віднести цих осіб до членів сім’ї чи найближчих родичів спадкодавця.
(речення перше абзацу третього, абзац четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Запорожцева Олександра Семеновича щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України (справа про право на обов’язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця) від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2014
В аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов’язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами в установленому законом порядку, незалежно від групи інвалідності.
(пункт 1 резолютивної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Запорожцева Олександра Семеновича щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України (справа про право на обов’язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця) від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2014
В аспекті конституційного звернення положення пункту 13.1 статті 13 Закону України „Про обовʼязкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів“ від 1 липня 2004 року № 1961–ІV зі змінами необхідно розуміти так, що транспортними засобами, які належать учасникам бойових дій, інвалідам війни та інвалідам І групи, є такі наземні транспортні засоби, якими зазначені особи володіють як на праві власності, так і на будь-якій іншій правовій підставі.
(пункт 1 резолютивної частини)
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Божка Валерія Віталійовича щодо офіційного тлумачення положень пункту 13.1 статті 13 Закону України „Про обовʼязкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів“ від 23 грудня 2014 року № 7-рп/2014
Із приписів Конституції України випливає, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників).
(абзац п’ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційною скаргою Дерменжи Андрія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України „Про іпотеку“ від 14 липня 2020 року № 8-р/2020
<…> іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору. Зазначений вид забезпечення виконання зобов’язання передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов’язання та запобігання негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов’язання. У разі порушення боржником свого зобов’язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання такого зобов’язання, можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності у виді звернення стягнення на предмет іпотеки. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов’язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна, тому стосовно кожного наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки.
(абзац одинадцятий пункту 3 мотивувальної частини)
<…> Хоча обтяження майна іпотекою і впливає на можливість реалізації набувачем іпотечного майна свого конституційного права власності через обмежену правомочність розпоряджатися предметом іпотеки, втручання у таке право є мінімальним та спрямоване на врахування інтересів усіх суб’єктів вказаних правовідносин.
<…> факт обізнаності набувача іпотечного майна щодо перебування нерухомого майна в іпотеці не має істотного значення, адже відчуження предмета іпотеки іпотекодавцем за згодою або без згоди іпотекодержателя жодним чином не припиняє іпотеки. Водночас набувач іпотечного майна, до відома якого не доведено інформацію про те, що нерухоме майно є предметом іпотеки, володіє достатніми засобами юридичного захисту, передбаченими чинним законодавством України, у разі порушення його конституційного права власності, а також вимог закону при вчиненні правочину.
(абзаци шостий, сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційною скаргою Дерменжи Андрія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України „Про іпотеку“ від 14 липня 2020 року № 8-р/2020
Таким чином, регулювання цивільних відносин ґрунтується на концепції невичерпності джерел цивільного права, оскільки в разі відсутності відповідного закону або іншого джерела права регулювання цивільних відносин здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.
(абзац четвертий підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини)
Конституційний Суд України також бере до уваги наявність великої кількості джерел цивільного права, що перебувають між собою в складних ієрархічних (за юридичною силою) та змістових звʼязках. Тому тлумачення й подальше застосування норм будь-якого з цих джерел, зокрема Кодексу, ґрунтуються на потребі врахування юридичної сили та посутнього звʼязку між різними нормами, що містяться в Кодексі та джерелах цивільного права.
Крім того, на думку Конституційного Суду України, тлумачення та застосування судами джерел цивільного права у будь-якому разі має ґрунтуватися на таких засадах цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність і розумність.
(абзаци другий, третій підпункту 3.5 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою Публічного акціонерного товариства акціонерний комерційний банк „ІНДУСТРІАЛБАНК“ щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 13, частини третьої статті 16 Цивільного кодексу України від 28 квітня 2021 року № 2-р(ІІ)/2021
Конституційний Суд України виходить із того, що, здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозвʼязку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними.
(абзац другий підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою Публічного акціонерного товариства акціонерний комерційний банк „ІНДУСТРІАЛБАНК“ щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 13, частини третьої статті 16 Цивільного кодексу України від 28 квітня 2021 року № 2-р(ІІ)/2021
Водночас словосполука „а також зловживання правом в інших формах“, що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку.
(абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою Публічного акціонерного товариства акціонерний комерційний банк „ІНДУСТРІАЛБАНК“ щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 13, частини третьої статті 16 Цивільного кодексу України від 28 квітня 2021 року № 2-р(ІІ)/2021
Конституційний Суд України звертає увагу, що при обмеженні права власності в інтересах суспільства необхідними є не будь-які менш обтяжливі для прав і свобод осіб заходи, а ті з них, які здатні досягти легітимної мети на тому самому якісному рівні. Тобто законодавець зобов’язаний обирати той вид адміністративного стягнення, який менш обтяжливий для прав і свобод особи у конкретному випадку, і насамперед має визначити адекватну міру адміністративної відповідальності для досягнення її мети, тоді як суди забезпечують індивідуалізацію такої відповідальності залежно від обставин справи у межах законодавчо визначеної санкції.
(абзац перший підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 21 липня 2021 року № 3-р(II)/2021 у справі за конституційною скаргою Одінцової Олени Анатоліївни щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень абзацу другого статті 471 Митного кодексу України
Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України зазначає, що право власності не є абсолютним і його здійснення має певні конституційно-правові межі. Конституція України допускає конфіскацію майна як обмеження права власності, зокрема, що може застосовуватися виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Однак можливість такого обмеження і його характер мають бути визначені законом не свавільно, а відповідно до Конституції України, у тому числі до встановленого нею принципу верховенства права і його вимоги – принципу домірності (пропорційності). Обмеження права власності у вигляді конфіскації майна має бути обумовлене захистом конституційного правопорядку, прав, свобод та гідності людини і громадянина, інтересів суспільства, держави, бути належним та необхідним заходом для досягнення такої легітимної мети, а також забезпечувати справедливий баланс між вимогами публічних інтересів та захистом права власності особи, не допускаючи надмірного впливу на адресатів, стосовно яких спрямоване зазначене обмеження.
(абзац п’ятий підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 21 липня 2021 року № 3-р(II)/2021 у справі за конституційною скаргою Одінцової Олени Анатоліївни щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень абзацу другого статті 471 Митного кодексу України
Конституційний Суд України наголошує, що умову повного відшкодування власникові вартості об’єкта приватної власності в разі його примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності встановлено безпосередньо частиною п’ятою статті 41 Основного Закону України, а відтак це питання перебуває поза межами дискреційних повноважень Верховної Ради України; законодавець у межах своєї компетенції має лише забезпечити гарантії реалізації встановленої зазначеним положенням Конституції України умови.
(абзац сьомий пункту 2 мотивувальної частини)
Таким чином, як на конституційному рівні, так і на рівні міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства України в разі надання Верховною Радою України згоди на їх обов’язковість (частина перша статті 9 Конституції України), установлено можливість обмеження права власності з урахуванням інтересів суспільства, зокрема й у зв’язку з потребою забезпечення захисту інших конституційних прав громадян, зокрема права на житло.
(абзац десятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 20 жовтня 2021 року № 7-р(ІІ)/2021у справі за конституційною скаргою Приватного акціонерного товариства „Чернігівоблбуд“ щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпункту „б“ пункту 1 частини третьої статті 14 Закону України „Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків“
Конституційний Суд України констатує, що головним обов’язком держави у сфері відносин власності є забезпечення захисту прав усіх суб’єктів права власності. Одним із механізмів забезпечення такого захисту є законодавче врегулювання, у межах якого чітко та вичерпно встановлено, зокрема, підстави виникнення, припинення права власності, випадки правомірного обмеження права власності, підстави і порядок здійснення такого обмеження.
Конституційний Суд України зауважує, що в приписові частини першої статті 41 Конституції України визначено тріаду правомочностей власника: володіння, користування, розпорядження, які він здійснює щодо певного майна, що йому належить на тій чи тій юридичній підставі, тому в розумінні цього припису власність, якою кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися, стосується майна. Відповідно, конституційний імператив щодо непорушності права приватної власності скеровано насамперед на убезпечення власника від протиправного втручання в здійснення ним своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном вільно та на власний розсуд.
(Абзаци десятий, одинадцятий пункту 4 мотивувальної частини)
Конституційний Суд України вважає, що застосування припису першого речення частини першої статті 1050 Кодексу як такого, що його скеровано на надання кредитодавцеві права на отримання трьох процентів річних від простроченої суми та інфляційних втрат як заходів цивільної відповідальності за неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань, не може впливати на право кредитодавця на отримання процентів як плати за користування кредитом, тобто на право вимагати від боржника виконання зобов’язань за кредитним договором у натурі.
Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті порушених у конституційній скарзі питань оспорюваний припис статті 1050 Кодексу не обмежує права Банку на отримання процентів як плати за користування кредитом. Відповідно, припис першого речення частини першої статті 1050 Кодексу не спричиняє й негативних наслідків для права Банку на ведення підприємницької діяльності.
Отже, припис першого речення частини першої статті 1050 Кодексу не суперечить частині четвертій статті 13, частинам першій, другій, четвертій статті 41, частині першій статті 42 Конституції України.
(Абзаци сьомий – дев’ятий пункту 7 мотивувальної частини)
Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року № 6-р(ІІ)/2022 у справі за конституційною скаргою Акціонерного товариства „Державний ощадний банк України“ щодо відповідності Конституції України (конституційності) припису першого речення частини першої статті 1050 Цивільного кодексу України
