Конституційний Суд України відзначає 25-річчя. Інтерв'ю з суддями КСУ у відставці (Український юрист, 18.10.2021)

Версія для друку

 

УКРАЇНСЬКИЙ ЮРИСТ, 18 жовтня 2021 р.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ ВІДЗНАЧАЄ 25-РІЧЧЯ

 

16 жовтня минуло 25 років від створення Конституційного Суду України.

Це остання, після 25-річчя Конституції та 30-ліття Незалежності, з визначних дат української держави.
Які були сподівання, ідеї, прагнення та умови 30 і 25 років тому? Чому ми зараз маємо те, що маємо?

Редакція “Українського юриста” вирішила поговорити із суддями Конституційного Суду України у відставці про всі зазначені вище дати та події, свідками яких вони були.

Десять однакових запитань поставили:

  • Івану Домбровському (суддя КСУ у 2006–2010 роках, Голова Суду у 2006–2007 роках),
  • Миколі Козюбрі (суддя КСУ у 1996–2003 роках),
  • Володимиру Кампо (суддя КСУ у 2006–2013 роках).

Спецпроєкт: Конституційний вклад

Цей рік для України багатий на визначні дати. Перші з них уже минули влітку — 25 років Конституції Ук-раїни та 30 років Незалежності України. Ще одна має відбутись ось-ось — 16 жовтня відзначатиметься 25-річчя створення Конституційного Суду України. Не наймолодший із судів, проте найважливіший та найвпливовіший орган зараз перебуває в тіні кризи. Чи був шанс її уникнути — про це можна робити висновки самостійно після прочитання інтерв’ю. Ми вирішили поговорити з суддями Конституційного Суду України у відставці про всі ті зазначені вище дати та події, свідками яких вони були. Десять однакових запитань поставили Івану Домбровському (суддя КСУ у 2006–2010 роках, Голова Суду у 2006–2007 роках), Миколі Козюбрі (суддя КСУ у 1996–2003 роках) та Володимиру Кампо (суддя КСУ у 2006–2013 роках). Однакові питання мають лише підкре-слити те, що світосприйняття, реакції, оцінки та вчинки у кожної людини свої, саме цим і прекрасний наш світ. Чому важливо згадати умови, настрої та інші події тих часів? Бо вже виросло покоління юристів, які про-голошення незалежності знають тільки з уроків історії. Бо ми маємо свідків історичних подій, які гово-рять від першої особи. Бо без усвідомлення минулого дуже просто припускатися помилок у майбутньому. У межах одного видання неможливо зробити інтерв’ю з усіма суддями у відставці, але якщо цей матеріал надихне інших колег по конституційній юрисдикції, то чому б ні.

Іван ДОМБРОВСЬКИЙ, суддя Конституційного Суду України у відставці, заслужений юрист України

Серед старших людей була поширена така думка: «СРСР — це на все життя, константа, яка нікуди не дінеться». Здобуття незалежності Україною для вас було несподіванкою? Чи бачили ви передумови розпаду СРСР і які?

Думаю, що більшість людей як в СРСР, так і в Україні, зокрема, про це взагалі не задумувались. Незначна частина вірила в «тисячолітню» або вічну історію СРСР та комуністичної системи. Частина мислячих людей розуміла, що нічого вічного немає, а тому і СРСР — тимчасове явище. Я особисто зараховую себе до першої категорії. Просто жив своїм життям, за правилами, які тоді існували.

Якщо говорити про передбачуваність чи несподіванку, то для мене, швидше за все, офіційне (формальне) проголошення Україною незалежності в 1991 році було несподіванкою. Вести мову про остаточне здобуття незалежності Україною в 1991 році було б неправильно, оскільки незалежність держави здобувається протягом значного періоду її розвитку і відповідних перетворень. Тому зазначення в статті 1 Конституції України про те, що Україна є суверенна, незалежна, демократична, соціальна і правова держава, розцінюю, насамперед, як декларативне, але потрібне для подальшого розвитку. Однак з поступовим розвитком держави зазначені характеристики держави потроху набувають реальності.

Події на теренах Європи та Радянського Союзу 1988–1990 років давали підстави замислюватись про можливий розпад Союзу. Передумовами бути такі фактори, як політична, військова, соціальна, правова та економічна криза Союзу, припинення Варшавського договору, відновлення незалежності прибалтійських держав — колишніх союзних республік. Мої роздуми з цього питання в той період були двоякими. З одного боку, вбачав можливість збереження Союзної держави, але на новій правовій та соціальній базі. Проте більше схилявся до необхідності створення на базі УРСР самостійної і суверенної держави Україна. Більше того, вона була одним із засновників ООН і мала всесвітнє визнання. На користь такої позиції спрацьовували також географічне розташування, історія розвитку, ресурсна база, своя культура та інші фактори.

Де вас застав серпневий путч (територіально, на якій посаді/роботі)? Чи вплинули події в Москві на звичайне життя в Україні?

Під час серпневих подій у Москві 1991 року я проживав у м. Сторожинці Чернівецької області, а працював суддею Чернівецького обласного суду. Ще у 1990 році, після змін до Конституції України, я за власною заявою припинив членство в КПРС, хоча частина суддів, у тому числі й обласного суду, залишались членами партії і припинили таке членство після серпневих подій. Суттєвих змін у моїй діяльності як судді ці події не викликали, ми всі виконували щоденну суддівську роботу, керуючись законодавством УРСР. Відповідно до постанови Верховної Ради, суди також керувалися законодавчою базою Союзу РСР за умов відсутності відповідного законодавства України та несуперечності такого законодавства Конституції республіки.

Пам’ятаю курйозний випадок. В один із серпневих днів, після подій ГКЧП, йдучи на роботу в обласний суд, проходив біля приміщення колишнього обкому компартії України і побачив, що ворота у двір (бокова сторона) опечатані аркушем паперу і печаткою. Підійшовши до міліціонера, який стояв біля центрального входу, несподівано вирішив пожартувати і повідомив йому, що опечатування на воротах порушено. Він швиденько побіг туди, а я, зрозумівши недоречність свого жарту і можливі негативні наслідки, швиденько ретирувався з місця події. Саме перед вікнами обласного суду (Центральна площа Чернівців) стояв пам’ятник Леніну і на наших очах активісти акуратно (цивілізовано) за допомогою крану його демонтували. Пам’ятаю мокрі очі тодішнього голови суду. До речі, він, до суддівської роботи — партійний функціонер, на той час залишався ще членом партії і докоряв мені за мій необдуманий вчинок щодо виходу з партії і намагався впевнити мене в поверненні старих часів. Щоправда, на мене це не вплинуло, оскільки розумів, що вороття назад не буде.

Як ви зустріли проголошення незалежності, була радість, здивованість, пересторога? Як на це відреагувала професійна спільнота?

Проголошення незалежності України зустрів спокійно, як позитивне і необхідне явище для України і для мене особисто. Виходячи з огляду подій в Україні, був упевнений, що повернення до Союзу неможливе і непотрібне. Звичайно, незважаючи на необхідність відстороненості суддів від політики і політичної діяльності, в колективі неофіційно всі події обговорювались. Дехто намагався цих проблем не обговорювати взагалі, інші поділились в обговореннях на дві групи: прихильників незалежності України та прихильників збереження Союзу в оновленому стані. Але грудневий референдум поставив у цьому питанні остаточну крапку. Усім, крім «ортодоксів», стало зрозуміло, що вороття назад уже немає.

Якби не незалежність у 1991 році, то що б нас очікувало?

Думаю, що після серпня, а особливо грудневого референдуму 1991 року, нічого іншого, як Незалежність, Україну, як і інші союзні республіки Союзу, не чекало. Іншого цивілізованого шляху розвитку просто не було. Інший шлях — це громадянська війна і розруха, і це розуміли всі.

Як ви оцінюєте перші роки державотворення, які основні здобутки та прорахунки того часу?

До перших років державотворення я б зарахував період від 1990 року до ухвалення нової Конституції України 28 червня 1996 року.

Звичайно, це був важкий період у становленні нової держави. Але головне, що в цей період Україна уник­ла внутрішніх військових і громадянських конфліктів. Найвизначнішою історичною подією цього періоду, безумовно, є ухвалення Конституції України. До визначних здобутків цього періоду я б відніс і створення основ національної законодавчої бази, Конституційного Суду України як нової державної інституції, інтеграцію в міжнародне та європейське правове поле, відмову України від ядерної зброї, визначення мети щодо європейського шляху розвитку в усіх галузях суспільного життя.

Чи відповідала Конституція 1996 року вашим очікуванням, чому?

На мій погляд, проєкт Конституції 1996 року відпрацьовано на досить високому правовому рівні з урахуванням міжнародного та європейського досвіду в цій сфері. Звичайно, в ній містяться і норми, пов’язані із соціалістичним минулим, які вже на цей час є юридично неспроможними. Наприклад, у статті 47 Конституції, яка спрямована на захист права людини на житло, міститься положення, згідно з яким громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за дос­тупну для них плату відповідно до закону. Очевидно, що на сьогодні ця норма є нереалістичною і має декларативний характер. До таких же норм можна віднести і положення частини 3 статті 49 Конституції про надання безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я. При цьому якщо в конституційній нормі про право на безоплатне надання житла це пов’язується з можливістю його врегулювання законом, то конституційне право на безоплатну медичну допомогу такого посилання не містить. Отже, таку норму Конституції можна оцінювати як норму прямої дії, а, відповідно, законом неможливо обмежувати таке право.

Зрозумілі причини ухвалення таких та інших подібних норм у 1996 році. Держава знаходилася в стадії переходу від минулого соціалістичного способу життя до нових економічних і соціальних відносин. Психологія значної частини населення, а отже, і її представників — народних депутатів — підсвідомо знаходилася ще в залежності від минулого, тому саме у Верховній Раді України при розробці та ухваленні Конституції депутати намагалися знаходити компроміси між минулим і майбутнім. І це була логічна поведінка. Без таких компромісів ця Конституція тоді не була б ухвалена і ще багато років країна жила б за «підлатаною» Конституцією УРСР. Саме про таку логіку говорилося при обговоренні проєкту Конституції, таку логіку пояснюють і народні депутати, які голосували за такий текст. Мав честь брати участь в обговоренні окремих положень проєкту навесні 1996 року, яке проводилося в Чернівецькій обласній раді за участю поважного конституціоналіста Володимира Миколайовича Шаповала. Пізніше, вже на посаді судді Верховного Суду України, з квітня 1997 року по серпень 2006 року, докладав зусиль до практичного застосування норм Конституції в судовій практиці. Скажу відверто, в той час, особливо в перші роки, втілювати конституційні положення в судову практику будо досить складно. Уперше в рішенні Верховного Суду України конституційний принцип верховенства права був практично застосований у грудні 2004 року при ухваленні відомого рішення у справі про повторне голосування на виборах Президента України (відома справа Ющенко — Янукович). Уже будучи суддею Конституційного Суду України (2006–2010 роки) безпосередньо займався застосуванням і тлумаченням конституційних норм.

Де вас застала «Конституційна ніч»? Чому Конституцію мали приймати в таких умовах — зачинившись у будівлі парламенту? Які могли бути наслідки, якби Конституцію не прийняли 28 червня 1996 року?

Мабуть, як і більшість зацікавлених у житті своєї держави громадян, «Конституційну ніч» провів біля телевізора. Вважаю правильними дії народних депутатів, керівництва Верховної Ради, Президента про безперервне обговорення і голосування норм Конституції. Як не дивно, але тут спрацював простонародний вислів: «куй залізо, поки гаряче».

Про які зміни чи положення в Конституції ви шкодуєте?

Окремі подальші зміни до Конституції після 1996 року вважаю поспішними, безпідставними, невиваженими та кон’юнктурними. Кожен новий Президент намагався внести зміни до Конституції і забезпечував їх внесення з очевидною метою — посилення своїх повноважень.

Вочевидь, до таких змін Конституції слід віднести зміни, внесені в грудні 2004 року (закон № 2222­IV), визнан­ня КСУ неконституційним цього закону у вересні 2010 року, повернення до попередньої редакції в лютому 2014 року. Цікаво, що такі кон’юнктурні рішення, пов’язані з Конституцією, ухвалювали Верховна Рада України та Конституційний Суд при сприянні чинних на той час Президентів. Саме ці зміни призвели до дестабілізації державного та суспільного життя.

Яке рішення Конституційного Суду, ухвалене за вашою участю, вважаєте найскладнішим?

Кожне рішення Суду є важливим.

Однак найбільше запам’яталося рішення Суду від 16 травня 2007 року у справі про офіційне тлумачення положення частини 5 статті 20 Закону України «Про судо­устрій України». Це було перше рішення, прийняте новим, другим складом Суду після прийняття присяги в серпні 2006 року. І це було останнє рішення під моїм головуванням. Суд у цій справі вийшов за межі конституційного подання про офіційне тлумачення зазначеної норми і визнав її неконституційною. Зазначена норма Закону надавала повноваження Президенту України на призначення та звільнення голів та заступників голів судів загальної юрисдикції. Таке положення порушувало засади поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Реакція Президента та Секретаріату на таке рішення була передбачувано негативна. Але поведінка керівництва Секретаріату вийшла за межі припустимого. Від мене як Голови вимагали повторного голосування і скасування рішення, що, звичайно, було неможливим. Після такої реакції і певних висловлювань я подав заяву про звільнення з посади Голови і залишення на посаді судді, і її Судом було задоволено. Одним із мотивів такого мого вчинку було бажання зберегти склад Суду і дати можливість працювати в правовому полі. Про можливі негативні наслідки свідчив той факт, що саме перед цим Президент протягом кількох днів звільнив трьох суддів за своєю квотою за «порушення присяги».

Є рішення Суду, які суттєво впливають на подальший розвиток держави та державотворення. До таких я б відніс рішення від 6 квітня 2010 року щодо офіційного тлумачення частини 6 статті 83 Конституції України стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Цим рішенням Суд розтлумачив зазначену норму так, «що окремі народні депутати України, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України».

У цій справі я висловив письмово окрему думку з мотивування незгоди з таким рішенням. Головним аргументом у цій окремій думці було те, що 17 вересня 2008 року Суд у цьому ж складі вже дав офіційне тлумачення частини 6 статті 83 Конституції і дійшов висновку, що «до складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти тільки ті народні депутати, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію». Таким чином, Суд 6 квітня 2010 року на 180 градусів змінив свою попередню позицію без будь­якого обґрунтування цього. Обґрунтовано припускаю, що причиною цього був вступ на посаду в лютому 2010 року нового Президента — Віктора Януковича. Підтвердженням цього були і наступні події у Верховній Раді.

Наслідками таких подій у Суді став мій «добровільно­примусовий» достроковий вихід у відставку з посади судді у вересні того ж року. Але бумеранг спрацював у 2014 році, коли це рішення стало однією з підстав звільнення Верховною Радою суддів за її квотою за порушення присяги.

Що б ви порадили всім юристам, які мають наміри стати суддями Конституційного Суду?

Посаду судді Конституційного Суду вважаю однією із найважливіших у державі, оскільки саме Конституційний Суд стоїть на захисті Конституції від її порушень з боку інших владних структур. Вимоги до кандидата на посаду судді Конституційного Суду сформульовані в статті 148 Конституції. Це — володіння державною мовою, досягнення 40 років, вища юридична освіта, стаж професійної діяльності у сфері права не менш ніж 15 років, визнаний рівень компетентності, високі моральні якості. Якщо перші три вимоги визначені чітко і не викликають необхідності яких­небудь тлумачень, то інші є оціночними і їх визначення знаходиться в компетенції органів — суб’єктів призначення.

Життя, практика призначення та діяльності суддів КСУ показує, що призначення суддів КСУ Президентом та Верховною Радою України відбувається з політичним підтекстом, оскільки такими за суттю є зазначені органи. У меншій мірі це стосується призначення суддів КСУ з’їздом суддів України, хоча політики знаходять шляхи впливу і на з’їзд суддів. Саме політичні мотиви призначення спричиняли неодноразові кризи в діяльності Суду. Убачається, що вихід з такої ситуації можливий у зміні суб’єктів призначення, для чого потрібні зміни до Конституції. Як варіант, враховуючи незначну кількість суддів (18 осіб) та дев’ятирічний термін їх повноважень, можна було б запропонувати їх обрання на загальних ­підставах виборчого права громадянами України. Це сприяло б уникненню впливу з боку владних та інших неправомірних чинників на діяльність суддів. Для вирішення питань перевірки кандидатів у судді конституційним вимогам, дисциплінарної відповідальності та звільнення суддів можна було б створити відповідну комісію із складу суддів цього суду, які звільнені у зв’язку з виходом у відставку або з інших, не компрометуючих підстав та які не обіймають посад в органах влади та дотримуються позапартійного статусу. Однак до вирішення питання внесення відповідних змін до Конституції та відповідного законодавчого врегулювання організаційних процедур потрібне законодавче визначення процедури створення єдиного для всіх суб’єктів призначення органу щодо перевірки кандидатів на посаду судді КСУ конституційним вимогам та їх рекомендацій, і тим самим хоча б якоюсь мірою зменшити присутність політичного впливу на формування складу суддів КСУ.

Що стосується рекомендацій особам, які бажають стати суддями КСУ, то вони повинні готуватися до цього заздалегідь, протягом тих 15 років діяльності у сфері права, про які зазначено в Конституції та систематично і всесторонньо удосконалювати рівень своєї правової компетентності, постійно дотримуватися моральних норм. Незважаючи на фах діяльності та правову спеціалізацію, така особа повинна значну увагу приділяти теорії та практиці конституційного права, особливо нормам Конституції України, використовувати всі теоретичні та практичні можливості (участь у наукових та науково­практичних заходах, підготовку та публікації наукових статей та інших праць з конституційного права, підготовку проєктів відповідних звернень до Суду тощо) для підвищення свого правового рівня. Особливу увагу потрібно приділяти вивченню та аналізу рішень та висновків Суду, його правових позицій за весь час діяльності.

Володимир КАМПО, к.ю.н., суддя Конституційного Суду України у відставці

Серед старших людей була поширена така думка: «СРСР — це на все життя, константа, яка нікуди не подінеться». Здобуття незалежності Україною для вас стало несподіванкою? Чи бачили ви передумови розпаду СРСР і які?

Дуже багато українських людей чекали, коли СРСР припинить своє існування. Радянська система була чужа людям, особливо тим, хто знав, що таке демократія. Мій дідусь — Федір Кампо — у 1920­ті роки їздив до США на заробітки. Коли він повернувся, то розповідав, що США — справжня демократія. Його думки наклали відбиток на політичну культуру нашої родини.

Другий дідусь — Василь Бідзіля — давав мені свої «уроки» демократії. Через неписьменність люди у 1920–1930­ті роки, коли моє Закарпаття було у складі міжвоєнної Чехословаччини, голосували кольоровими бюлетенями. Дідусь зізнавався мені, що голосував червоними бюлетенями, тобто за комуністів. Щоправда, коли радянська влада забрала у колгосп його двох коней — розчарувався. Наприкінці 1950­х дідусева сім’я за рік заробляла на трудодні певні натурпродукти і три­чотири карбованці!

Ставши дорослим, я був упевнений, що СРСР довго не існуватиме, бо був надто штучний. Радянська влада давала освіту, хоч і специфічну, і я вивчився. Став кандидатом юридичних наук, викладачем. Коли ж розпочалася радянська перебудова (1985–1991 роки), зрозумів, що настав час Х, на який давно чекали наші люди. Тому підтримував перебудову, яка наближала падіння СРСР.

Політичними передумовами для такого падіння були боротьба демократичного дисидентського руху 1950–1980 років, парламентські вибори у березні 1990 року, коли народ почав вимагати проголошення незалежності України. Далі — прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року і, нарешті, антидержавний серпневий путч 19–22 серпня 1991 року, коли стало очевидним, що СРСР має припинити своє нікчемне існування.

Де вас застав серпневий путч (територіально, на якій посаді/роботі)? Чи вплинули події в Москві на звичайне життя в Україні?

Під час створення Державного комітету з надзвичайного стану та антидержавного путчу 19–22 серпня 1991 року в Москві я перебував на Львівщині, у гірському селі, де відпочивав із сім’єю. На той час завідував кафед­рою у Львівському державному (нині — Національному) університеті ім. І. Франка. Звичайно, після інформації про путч з’явилась тривога і навіть страх за близьких і друзів із демократичних організацій. У разі перемоги путчистів без політичних репресій не обійшлося б.

Основні події навколо серпневого путчу розгорталися в Москві, де діяв зазначений Комітет. Останній не мав підтримки в народі. Боротьбу проти путчистів очолив Президент Росії Борис Єльцин (1931–2007 рр.), який після подій 19–22 серпня зрозумів, що СРСР є зайвим і підтвердив це під час зустрічі керівників Білорусі, Росії та України у Біловезькій пущі в грудні 1991 року.

В Україні політична влада спочатку підпорядковувалась вимогам путчистів, але коли ситуація змінилася, то стала більш самостійною. Порівняно з тогочасною російською владою українська була менш впевнена у своїх суверенних правах.

На звичайне життя українців серпневий путч 1991 року у Москві особливо не вплинув, хоча майже всі напружились й очікували поганого. Якби він тривав не чотири дні, а чотири тижні, то результати були б інакші.

Як ви зустріли проголошення незалежності України, чи була радість, здивованість, пересторога? Як на це відреагувала професійна спільнота?

Для мене проголошення незалежності України Актом від 24 серпня 1991 року було логічним продовженням Декларації про державний суверенітет України 1990 року, а обидва документи — втіленням «Революції незалежності» 1990–1991 років. Ця революція фактично ліквідувала стару радянську систему та розчистила дорогу для розбудови демократичної, соціальної, правової України.

Акт від 24 серпня 1991 року був виразом історичної справедливості, яку народ виборював, починаючи з 19 століття, коли українські землі знаходились у складі Австро­Угорської та Російської імперій і з’явились перші демократичні доктрини й організації українців, які ставили за мету завоювання державного суверенітету.

На чолі цієї боротьби були Михайло Драгоманов (1841–1895 рр.), Сергій Подолинський (1850–1891 рр.), Іван Франко (1856–1916 рр.), Михайло Грушевський (1866–1934 рр.) та інші. Першим результатом їхніх зусиль стала Українська революція 1917–1918 років, після поразки якої боротьба за державницькі ідеали продовжувалась.

Професійна спільнота Львова позитивно відреагувала на проголошення незалежності України. Можливо, крім окремих осіб, які були пов’язані зі старою системою (парт­апаратники, працівники КДБ та інших правоохоронних органів тощо). Проте частина з них швидко пристосувалась і знайшла своє місце у житті нової держави, щоправда, не завжди на радість людям.

Проголошення незалежності України сприйняв з глибокою вірою, що у нас все має вийти. На початку 1990­х років ВВП України перевищував ВВП Польщі вдвоє — з таким економічним запасом можна було сміливо планувати успішне майбутнє. Але не так сталося, як гадалося.

Незважаючи на проблеми і труднощі впродовж останніх 30 років, нам, українцям, треба думати не про те, що нам дала незалежність України, а про те, що ми робимо задля її зміцнення — щотижня, щомісяця, щороку.

Якби не незалежність 1991 року, то що нас очікувало б?

Якби Україна не проголосила незалежність, її доля була б ще більш невтішною, ніж до її проголошення. Якщо припустити, що Президенту СРСР Михайлу Горбачову (1931 р.н.) вдалося б тимчасово зупинити відцент­рові тенденції в радянських республіках, закономірний розпад радянської імперії ніхто скасувати не зміг би. У 1990–1991 роках цей розпад відбувся більш­менш мирно, а в інших випадках міг закінчитися збройними повстаннями й війнами.

Як оцінюєте перші роки державотворення, які основні здобутки та прорахунки того часу?

Перші роки незалежності України, зрозуміло, були складними. Український політичний клас замість руху вперед тягнув країну назад. Був колосальний брак нових знань, потрібна була справжня просвітницька революція, а її не сталося.

У парламенті та уряді було мало людей з інноваційним мисленням. У лютому 1992 року з найбільш активних парламентаріїв та науковців Президент Леонід Кравчук (1934 р.н.) створив Державну думу України. Але парламент побачив у ній конкурента і змусив Леоніда Макаровича у вересні того ж року її ліквідувати. На межі 1992–1993 років треба було розпускати парламент, щоб до влади прийшла «свіжа кров», яка просунула б країну вперед, а головне — народ би повірив, що він дійсно є джерелом влади в Україні. Але комуністи боялись, що парламент стане націоналістичним, і протидіяли.

У 1991 році була створена Конституційна комісія та затверджена Концепція розробки нової Конституції України. Розпочався конституційний процес, в якому видатну роль відіграв член цієї комісії, керівник її робочої групи — професор Леонід Юзьков (1938–1995 рр.), який згодом став першим Головою Конституційного Суду України (1992–1995 рр.). 1 липня 1992 року на всенародне обговорення був винесений проєкт Конституції України, який згодом парламент не підтримав. Однак цей проєкт, як і його дубль 1993 року, фактично став прообразом Конституції України 1996 року, а Леонід Юзьков її визнаним архітектором.

Чи відповідала Конституція 1996 року вашим очікуванням?

Конституція України 1996 року повністю відповідала моїм уявленням про її роль і значення. Дуже важливо, що вона, як і Конституція США та багатьох інших країн, була прийнята на основі політичного компромісу. Це була доб­ра ознака того, що Конституція України буде довговічною, незважаючи на періодичні намагання президентів України прийняти замість неї нову Конституцію (Віктор Ющенко (1954 р.н.), Петро Порошенко (1965 р.н.).

Був членом робочої групи Конституційної комісії, працював під керівництвом Леоніда Юзькова, тому Конституцію 1996 року сприйняв як рідну.

Парламент ухвалив цю Конституцію тому, що її проєкт був добре відпрацьований, починаючи з 1992 року. Головне, що в її основі — фундаментальні конституційні цінності: захист гідності та прав людини, верховенство права і конституційна демократія. Добре було й те, що після її прийняття цілий рік діяла система конституційної просвіти.

Де вас застала «Конституційна ніч»? Чому Конституцію мали приймати в таких умовах — зачинившись у будівлі парламенту? Які могли бути наслідки, якби Конституцію не прийняли 28 червня 1996 року?

Увечері 27 червня 1996 року я дізнався, що парламент вирішив працювати вночі й приймати Конституцію України. Упевненості, що вона буде прийнята, не було, бо українська політична кухня непередбачувана. Послухавши вранці 28 червня радіо, зрозумів, що цієї ночі була прийнята нова Конституція України. І поїхав на Хрещатик до агенції УНІАН, якою керував мій львівський колега, колишній народний депутат Михайло Батіг (1955 р.н.).

В агенції всі були схвильовані історичною подією. Суспільство прийняло Конституцію України як новонароджене дитя, до якого була прикута загальна увага. Говорили про народного депутата України Михайла Сироту (1956–2008 рр.), який без перерви вистояв за парламентською трибуною багато часу, поки доповідав конституційний текст.

Неприйняття парламентом Конституції України загрожувало тим, що Президент Леонід Кучма призначив на вересень 1996 року конституційний референдум на основі «свого» проєкту. Він не консультувався з парламентом, хоч це було порушенням принципів демократичного конституціоналізму. Леонід Кучма хотів прискорити конституційний процес і він його «прискорив», але у некоректний спосіб.

Про які зміни чи положення в Конституції України шкодуєте?

У Конституції України немає положень, про які можна було б шкодувати. Це системний документ, що має вищу юридичну силу і розрахований на регулювання всіх без винятку публічних відносин у державі. Шляхом тлумачення Конституції України завжди можна знайти відповідь на будь­яке публічне питання, що потребує вирішення. Підкреслюємо — будь­яке!

Дуже шкодую за провокаційною конституційною реформою 2004 року, яку олігархи, імперська Росія і лідери лівих партій у парламенті нав’язали Україні у відповідь на перемогу на президентських виборах Віктора Ющенка. Її мета була — конституційна дестабілізація, що дорого обходиться Україні й донині.

Єдина конституційна реформа судової влади 2016 року була проведена в інтересах народу, але виявилася недостатньо ефективною. Головне зараз — навчитись виконувати і дотримуватись Конституції України всім, кого це стосується. Була б добра воля і здоровий глузд. Однак біда в тому, що конституційний нігілізм глибоко проник у політичну і правову систему України, і з ним ніхто не веде серйозну боротьбу.

Яке рішення Конституційного Суду, ухвалене за вашою участю, вважаєте найскладнішим?

Найскладнішим у моїй суддівській практиці було рішення Конституційного Суду від 11 липня 2013 року у справі про відшкодування витрат на юридичні послуги у господарському судочинстві, яку я доповідав. У цій справі було 26(!) пленарних засідань Суду. Суть справи полягала в тому, щоб посилити роль адвокатури на противагу рішенню Суду від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника.

У 2000 році Конституційний Суд фактично поширив права адвокатів, які не завжди подобаються суддям у загальних судах, на фахівців у галузі права. Це було несправедливо для адвокатів, які позитивно сприйняли рішення 2013 року, а реформою 2016 року в частині 4 статті 131/2 Конституції України було закріплено положення, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді.

Що б ви порадили юристам, які мають наміри стати суддями Конституційного Суду України?

Відомо, що у частині 4 статті 148 Конституції України, крім загальних вимог до кандидатів на посаду судді, передбачені й певні спеціальні стандарти. Так, кандидат «повинен мати високі моральні якості та є правником із визнаним рівнем компетентності».

У Законі «Про Конституційний Суд України» треба, як мінімум, закласти такі вимоги до компетентності кандидатів на посаду судді: 1) поглиблене знання конституційної теорії і практики; 2) наявність науково­публіцистичних праць з конституційної тематики; 3) два­три роки досвіду державної роботи; 4) знання англійської або французької мови, а також однієї із слов’янських мов країн Європейського Союзу. Кандидатам у конституційні судді до цього треба готуватись.

Микола КОЗЮБРА, д.ю.н., професор, суддя Конституційного Суду України у відставці

Серед старших людей була поширена така думка: «СРСР — це на все життя, константа, яка нікуди не дінеться». Здобуття незалежності Україною для вас було несподіванкою? Чи бачили ви передумови розпаду СРСР і які?

Попри те, що я сам належу до людей старшого покоління, більша частина мого свідомого життя припадає на радянський період нашої історії, не можу сказати, що я був переконаний, «що СРСР — на все життя» (не в останню чергу під впливом інформації, яка надходила із Заходу).

Про те, що СРСР тяжко хворий і ця хвороба може виявитися смертельною для нього, свідчило безліч факторів — економічних, політичних, моральних тощо. Це відчувалось і по настроях значної (переважної) частини студентства, з яким мені, як професору Київського університету імені Тараса Шевченка, доводилося спілкуватися.

Проте навіть за наявності цих очевидних симптомів, якщо чесно, я не передбачав, що СРСР рухне так швидко.

Тому долучився до процесів, які вважав на той час найбільш реалістичними: підготовки низки юридичних документів, що сприяли максимально можливій незалежності України (навіть якщо вона залишатиметься у складі СРСР). Наприкінці 80­х років минулого століття я і ще четверо професорів — Володимир Андрійович Василенко, Петро Федорович Мартиненко, Анатолій Романович Мацюк і Леонід Петрович Юзьков — були зараховані на посади головних наукових консультантів Верховної Ради УРСР з метою підготовки таких документів: Концепції нової Конституції України, проєкту Декларації про державний суверенітет України, а згодом і багатьох інших.

Де вас застав серпневий путч (територіально, на якій посаді/роботі)? Чи вплинули події в Москві на звичайне життя в Україні?

Серпневий путч застав мене з родиною на Азовському морі біля м. Маріуполя. У той же день за рекомендацією мого друга — начальника УВС Маріуполя Трояна О.І. (нині покійного), якому було відомо про путч більше, ніж нам (хоча, очевидно, далеко не все), я перервав відпочинок і вилетів разом із сім’єю до Києва.

Уже наступного дня разом з іншими колегами­професорами був у Верховній Раді і мав змогу спостерігати за атмосферою, яка панувала там. Вона, звісно ж, була надзвичайно напружена, нервова і неоднозначна. Як науковим консультантам, нам найчастіше доводилося спілкуватися з питань юридичного характеру, що мали стосунок до ситуації, з тодішнім секретарем Президії Верховної Ради УРСР Миколою Григоровичем Хоменком. Він тримався гідно, хоча, як і всі інші, не міг достеменно знати, чим закінчиться путч. На щастя, він, як відомо, провалився. Цей провал суттєво вплинув на подальші події в Україні.

Як ви зустріли проголошення незалежності, чи була радість, здивованість, пересторога? Як на це відреагувала професійна спільнота?

До проголошення (а точніше — відновлення) незалежності ми, наукові консультанти, як і значна частина депутатського корпусу, були готові, оскільки, повторюю, з нашою участю та участю прогресивної частини депутатів готувалися відповідні юридичні документи, що передували Акту проголошення незалежності України. Тому, звісно, акти зустріли з радістю і творчим піднесенням.

Якби не незалежність у 1991 році, то що б нас очікувало?

Відповім коротко. Період стагнації був би продовжений, неминучий (це вже стало очевидним) розпад СРСР затягнувся б на невизначений час, а репресії проти учасників визвольного руху в Україні посилилися б, як це було неодноразово в історії України (як у складі Російської імперії, так і СРСР).

Як оцінюєте перші роки державотворення, які основні здобутки та прорахунки того часу?

Моя оцінка тих років, як, вочевидь, і більшості тверезо мислячих людей, доволі суперечлива. Як для юриста, тим паче, який безпосередньо причетний до підготовки найважливіших документів того часу, для мене найбільшими здобутками є Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Конституція України та спрямоване на їх розвиток національне законодавство України.

На жаль, суттєві прорахунки в економічній, політичній та «духовній» сферах (дика неконтрольована капіталізація) значною мірою дискредитували досягнення. Скажу відверто, як і багато інших, причетних до процесів того часу, ніколи не думав, що нас очікує попереду, та система, в якій ми живемо зараз — олігархічно­кланова, тотально корумпована і надто далека від тих ідеалів і цінностей, які закладені в Конституцію України.

Чи відповідала Конституція 1996 року вашим очікуванням, чому?

Як члену першої Комісії з розробки нової Конституції України та робочих груп з підготовки її проєктів, мені відповідати на це запитання не зовсім етично. Проте спробую бути об’єктивним.

Конституція стала результатом тривалої напруженої роботи експертів, у тому числі зарубіжних, депутатів Верховної Ради (далеко не всіх, які нині іноді називають себе «батьками» Конституції). Вона загалом відповідає надбанням європейського конституціоналізму, тому позитивно оцінена інституціями Ради Європи, зокрема, Європейською комісією за демократію через право (Венеційською комісією).

Водночас текст Конституції України, звісно, не бездоганний (ідеальних текстів конституції у світі немає), чому є чимало причин. Удосконалювати його, без сумніву, потрібно, проте ставитись до цього процесу надзвичайно виважено, обережно і відповідально, не перетворюючи його у перманентну конституціоналу.

Головна наша проблема не в недосконалості Конституції, а в її невиконанні, зокрема, державними посадовцями найвищого рангу (на жаль, нерідко і юристами).

Де вас застала «Конституційна ніч»? Чому Конституцію мали приймати в таких умовах — зачинившись у будівлі парламенту? Які могли бути наслідки, якби Конституцію не прийняли 28 червня 1996 року?

Наскільки я пам’ятаю, на дачі, на яку виїхав напередодні, хоча за перипетіями тієї ночі, звісно, стежив. Умови ухвалення Конституції, безумовно, неординарні. Проте, як на мене, враховуючи розстановку політичних сил у тодішньому парламенті, застосований засіб себе загалом виправдав. Не будь тієї ночі, конституційний процес міг затягнутися ще надовго. Україна й так прийняла Конституцію чи не останньою серед пострадянських держав. Багатьом, зок­рема і мені, було соромно перед європейською і світовою спільнотою за таку неспроможність.

Про які зміни чи положення в Конституції шкодуєте?

Будь­яка конституція, особливо, коли вона ухвалюється парламентом, є результатом політичних компромісів. Не є винятком також Конституція України. Зважаючи на те, що в парламенті того часу були представлені політичні сили з діаметрально протилежним світоглядом, ці компроміси досягалися надзвичайно важко. Звідси — певні супе­речності між окремими статтями Конституції (наприклад, між статтями 13 і 14 Основного Закону щодо земельних відносин), наявність окремих положень, характерних для конституції попередньої радянської епохи (наприклад, щодо «суцільної безоплатності» охорони здоров’я, освіти, житла тощо). Проте навряд чи можна було на той час розраховувати на інше. Ці суперечності не обов’язково усувати шляхом внесення змін до Конституції. Їх успішно можна долати через тлумачення її положень, зокрема динамічного.

Яке рішення Конституційного Суду України, ухвалене за вашою участю, вважаєте найскладнішим?

Простих рішень у Конституційному Суді практично не буває, оскільки йому доводиться розглядати складні, до того ж, як правило, політизовані справи.

Для мене особисто доволі складною виявилася перша справа, розглянута КСУ (щодо несумісності депутатського мандата), в якій мені випала честь бути суддею­доповідачем. Рішення у ній також було значною мірою компромісним (за висловлюванням деяких журналістів — соломоновим), хоч, як на мене, в тих умовах виправданим.

Доволі важко проходили й рішення у справах, у яких я також був суддею­доповідачем (про безоплатну медичну допомогу, про Римський статут міжнародного кримінального суду тощо).

Запам’яталася мені й справа 2000 року щодо конституційності питань, винесених Президентом України на всеукраїнський референдум за народною ініціативою, в якій я не був доповідачем. Але був чи не єдиним з тодішнього складу КСУ, кому довелося зустрічатися з приводу цієї справи з Президентом України Леонідом Даниловичем Кучмою. Розмова спочатку була доволі напруженою, оскільки я прямо сказав Президенту, що за питання, винесені на референдум у тому вигляді, як вони сформульовані, не голосуватиму. Зрештою, вдалося досягти компромісу, в результаті якого і КСУ вийшов із ситуації достойно, і Президент зберіг обличчя.

Що б ви порадили юристам, які мають наміри стати суддями Конституційного Суду?

Порадив би послідовно дотримуватися (тут не буду оригінальним) визначальних для будь­якої професії трьох «П»: професіоналізму, порядності і патріотизму.

І ще: принциповості в обстоюванні своїх позицій. Компроміси в діяльності КСУ та ухваленні ним рішень, мабуть, неминучі (така його природа). Однак вони не повинні переходити, як прийнято говорити, «червоні лінії». Їх межі мають визначати як названі три «П», так і, безсумнівно, положення Конституції України, слугами і охоронцями якої мають честь бути судді КСУ.

 

Український юрист    Юридична практика

 

Сайт розроблено за сприяння Координатора проектів ОБСЄ в Україні
© 2021 Конституційний Суд України