Заборона на використання і трансляцію в українському телерадіопросторі аудіовізуальних творів, вироблених державою-агресором, є конституційною

Версія для друку

Велика палата Конституційного Суду України 21 грудня ухвалила Рішення у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України окремих приписів статті 6 Закону України „Про телебачення і радіомовлення“ від 21 грудня 1993 року № 3759–XII зі змінами (далі – Закон № 3759), статей 15, 151, 26 Закону України „Про кінематографію“ від 13 січня 1998 року № 9/98–ВР зі змінами (далі – Закон № 9).

Суб’єкт права на конституційне подання просив Суд визнати такими, що не відповідають Конституції України окремі приписи законів № 3759 та № 9, пов’язані з забороною розповсюдження аудіовізуальних творів.

Зокрема, оскаржувані приписи передбачають заборону на використання і трансляцію українськими телерадіоорганізаціями аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач), одним із учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці України. Також вони стосуються заборони трансляції (демонстрування шляхом показу каналами мовлення) фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора, зокрема й тих, які не містять популяризації або пропаганди органів держави-агресора та їхніх окремих дій.

Розглянувши порушені в поданні питання, Конституційний Суд України у Рішенні вказав, що державна політика у сферах національної безпеки й оборони спрямована на забезпечення насамперед воєнної, зовнішньополітичної, державної, економічної, інформаційної безпеки України.

Російська Федерація протягом тривалого часу проводила щодо України недружню державну політику, а у 2014 році грубо порушила державний суверенітет і територіальну цілісність України, норми міжнародного права та свої міжнародні зобов’язання.

В умовах застосування Російською Федерацією (її суб’єктами владних повноважень, посадовцями, а також її найманцями, журналістами, митцями тощо) різних засобів цілеспрямованого формування негативного образу України протидія державі-агресору здійснюється також в інформаційній сфері як складник національної безпеки української держави. Для протидії загрозам парламент застосовує систему нормативних засобів забезпечення інформаційної безпеки України.

Україна має право захищати свою незалежність, свій державний суверенітет і свою територіальну цілісність шляхом здійснення таких системних заходів і застосування засобів, що є співмірними, допустимими і прийнятними з огляду на рівень небезпеки, загроз і викликів, що постали перед нею.

«Обмеження, установлені першим реченням абзацу десятого частини другої статті 6 Закону № 3759, абзацом четвертим частини третьої, абзацом четвертим частини четвертої, частиною сьомою статті 15 Закону № 9, є допустимими й прийнятними, не порушують прав на інформацію, свободу думки і слова та свободу творчості, не суперечать Конституції України.

Зазначені вище оспорювані приписи Закону № 3759, Закону № 9 мають правомірну мету й спрямовані на захист інформаційної безпеки, державного суверенітету і територіальної цілісності України, на унеможливлення деструктивного інформаційно-пропагандистського впливу та тиску держави-окупанта на свідомість і підсвідомість громадян України за допомогою аудіовізуальних творів та засобів», – підкреслюється в Рішенні Суду.

Також Суд вказав, що особу, яка, зокрема, пропагувала насильство та закликала до повалення конституційного ладу в Україні, брала участь у діяльності незаконних збройних формувань та в бойових діях на території України у складі незаконних збройних формувань, висловлювала підтримку агресивної політики держави-окупанта та здійснювала пропаганду або інші дії, спрямовані на заперечення права Українського народу на власну державність, може бути включено до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці.

Водночас Конституційний Суд України наголосив, що виклики та загрози, які постали перед українською державністю у зв’язку з тимчасовою російською окупацією Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, окремих районів Донецької та Луганської областей, а також постійні спроби держави-окупанта штучно дестабілізувати ситуацію в Україні, зокрема, шляхом цілеспрямованого формування негативного образу України та широкого застосування державою-окупантом викривленої й перекрученої інформації (зокрема, засобами, що їх застосовують у кінематографії, тобто через розповсюдження і демонстрування фільмів з тенденційним викладом та однобічним висвітленням подій і фактів, „демонізацію“ прихильників українського національного відродження та цілеспрямовану руйнацію духовно-культурних основ української державності) обумовили потребу посилити стримування держави-окупанта та протидію російській агресивній державній політиці щодо України насамперед у інформаційній сфері.

Отже, Суд визнав такими, що відповідають Конституції України, приписи першого речення абзацу десятого частини другої статті 6 Закону України „Про телебачення і радіомовлення“, абзацу четвертого частини третьої статті 15, абзацу четвертого частини четвертої статті 15, частини шостої статті 15, частини сьомої статті 15, частини першої статті 151, другого речення частини другої статті 151 Закону України „Про кінематографію“.

Водночас з огляду на відсутність обґрунтування тверджень щодо неконституційності припису частини третьої статті 26 Закону № 9 Конституційний Суд України вважає, що є підстави для закриття конституційного провадження у справі щодо конституційності вказаного припису.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

 

22.12.2021

Інформує відділ комунікацій КСУ та правового моніторингу

 

Сайт розроблено за сприяння Координатора проектів ОБСЄ в Україні
© 2022 Конституційний Суд України