11 вересня 2026 року
Конституційний Суд України оприлюднив ухвалене 10 вересня 2026 року Рішення № 11-р(І)/2026 у справі за конституційною скаргою Матвійчук Олександри В’ячеславівни щодо конституційності статті 18840 Кодексу України про адміністративні правопорушення, статті 22 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини“.
Суд установив, що стаття 188-40 Кодексу України про адміністративні правопорушення та стаття 22 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини“, які встановлюють обов’язок співпрацювати з Уповноваженим і адміністративну відповідальність за невиконання його законних вимог, є такими, що відповідають Конституції України (є конституційними).
Конституційний Суд України дійшов висновку, що «держава створила цілісний нормативний механізм парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, чим забезпечила кожному можливість звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого, наділивши його владними повноваженнями, потрібними для здійснення парламентського контролю у межах, визначених Конституцією України та законом. Обов’язок співпрацювати з Уповноваженим, установлений статтею 22 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини“, є однією з гарантій права кожного звертатися до Уповноваженого за захистом своїх прав, визначеного частиною третьою статті 55 Конституції України».
Водночас Суд звернув увагу на те, що у цій справі Печерський районний суд міста Києва постановою, залишеною без зміни постановою Київського апеляційного суду, притягнув Матвійчук О.В. до адміністративної відповідальності за невиконання законних вимог Уповноваженого під час провадження щодо ймовірного порушення нею як головою Громадської організації вимог Закону України „Про звернення громадян“. Тобто законні вимоги Уповноваженого у справі Матвійчук О.В. пов’язані з обов’язком надавати відповідь на звернення громадян, що імпліцитно порушувало питання про конституційне підґрунтя для тих положень Закону України „Про звернення громадян“, які покладають такий обов’язок на громадські об’єднання та, відповідно, уможливлюють контроль за його виконанням Уповноваженим.
У цьому аспекті Суд сформулював такі юридичні позиції у Рішенні № 11-р(І)/2026:
- „Правова природа (зокрема, мета і принципи утворення та діяльності) громадських об’єднань як добровільних об’єднань фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права за загальним правилом не корелюється з покладенням на них законодавством України обов’язку надавати відповідь на звернення громадян. Тому покладення на всі громадські об’єднання як суб’єктів приватного права однакового за змістом і обсягом із суб’єктами владних повноважень обов’язку надавати відповідь на звернення інших приватних осіб є необґрунтованим“. Суд дійшов висновку, що „обов’язок надавати відповідь на звернення громадян може бути поширений законом на громадські об’єднання з публічним характером діяльності“ (підпункт 8.4 пункту 8 мотивувальної частини);
- „Контроль Уповноваженого за реалізацією права на звернення громадян до громадських об’єднань з публічним характером діяльності має на меті запобігання вчиненню зловживань під час реалізації наданих їм прав щодо участі в публічному управлінні“; „натомість контроль за реалізацією права на звернення громадян до громадських об’єднань, які не здійснюють публічно-владних повноважень або не фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України чи місцевих бюджетів, є невиправданим. Метою діяльності таких громадських об’єднань є здійснення та захист своїх прав і свобод, задоволення суспільних інтересів на принципах добровільності та самоврядності“; „ураховуючи, що правова природа громадських об’єднань за загальним правилом не корелюється з покладенням на них обов’язку надавати відповідь на звернення громадян, контроль держави в особі Уповноваженого за дотриманням цього права громадськими об’єднаннями, які не здійснюють публічно-владних повноважень або не фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України чи місцевих бюджетів, може обмежувати свободу громадської діяльності“ (підпункт 8.5 пункту 8 мотивувальної частини).
Суддя-доповідач у справі – Ольга Совгиря.
Інформує відділ комунікацій КСУ та правового моніторингу
