19 липня 2024 року
Другий сенат Конституційного Суду України (далі – Суд) 18 липня 2024 року на пленарному засіданні ухвалив Рішення у справі за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (далі – Кодекс) (справа про гарантії судового контролю за дотриманням прав осіб, яких утримують під вартою).
Відповідно до оспорюваних приписів Кодексу „у разі закінчення строку дії ухвали суду про тримання під вартою та неможливості розгляду судом питання про продовження строку тримання під вартою в установленому цим Кодексом порядку обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою вважається продовженим до вирішення відповідного питання судом, але не більше ніж на два місяці“. У конституційних скаргах заявники порушили перед Судом питання про невідповідність оспорюваних приписів Конституції України.
Розв’язуючи порушені в конституційних скаргах питання, Суд виходить із того, що застосовним у цій справі є встановлений Конституцією України принцип захисту людських прав (частина друга статті 3), який, зокрема, втілено в гарантуванні права на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29), та права на судовий захист (частини перша, друга статті 55).
У Рішенні йдеться, що згідно з приписами статті 29 Основного Закону України гарантії права на свободу та особисту недоторканність expressis verbis полягають насамперед у судовому контролі (і за його наслідками – умотивованому рішенні суду), який конституційно уможливлює тримання особи під вартою, а також у тому, що тримання під вартою може бути застосоване лише на підставах і в порядку, установлених законом.
Суд акцентує, що у приписах статті 29 Основного Закону України конституцієдавець наголошує на ролі суду і, зокрема, на значенні вмотивованого рішення суду для тримання особи під вартою.
Реалізація законодавцем припису частини другої статті 29 Конституції України щодо „підстав“ і „порядку“ тримання особи під вартою передбачає впорядкування ним відповідних процедур, однак таке законодавче регулювання за своїм змістом системно пов’язане із тією частиною цього конституційного припису, яка встановлює потрібність умотивованого рішення суду, а саме „ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду <…>“, та в жодному випадку не може суперечити їй.
Суд зазначає, що під час законодавчого врегулювання питання продовження строку тримання під вартою особи у разі закінчення строку дії ухвали про тримання під вартою парламент має конституційний обов’язок запровадити таку нормативну конструкцію, яка до моменту усунення неможливості розгляду судом цього питання містила б гарантії запобігання заподіянню шкоди завданням кримінального провадження.
Законодавче регулювання цього питання потребує конкретизації поняття „неможливість судового розгляду“ безпосередньо в контексті обставин, що виникли через широкомасштабну збройну агресію Російської Федерації проти України, а також запровадження вимоги щодо розв’язання питання про продовження строку тримання особи під вартою невідкладно з моменту усунення обставин, які унеможливлювали судовий розгляд, але в будь-якому випадку протягом строку, що не перевищує сімдесяти двох годин, установлених частиною третьою статті 29 Конституції України, після закінчення строку тримання під вартою, визначеного вмотивованим рішенням суду.
Суд також наголошує на конституційній ролі судів системи судоустрою України, яка зумовлена тим, що жоден інший орган державної влади не наділений відповідними повноваженнями щодо перевірки обґрунтованості втручання у право на свободу та особисту недоторканність і не володіє відповідними гарантіями неупередженості та незалежності.
Посилаючись на попередні юридичні позиції, Суд зазначає, що „у разі відсутності вмотивованого рішення суду, яким дозволено позбавлення особи свободи на період, визначений цим судовим рішенням, така особа має бути негайно звільнена“.
Суд констатує, що законодавець у частині шостій статті 615 Кодексу не врахував того, що рішення про продовження строку тримання особи під вартою не тільки має ухвалювати лише суд, а й потребує підвищеного рівня обґрунтування, оскільки йдеться про найбільш серйозне втручання у право на особисту свободу.
Отже, Суд дійшов висновку, що врегулювання законодавцем порядку розв’язання питання про продовження строку тримання особи під вартою як запобіжного заходу у спосіб, що не передбачає участі суду (судді), має наслідком порушення конституційного права кожного на судовий захист (частина перша статті 55 Конституції України) у взаємозв’язку з правом на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29 Конституції України) та правом обвинуваченого на захист (частина друга статті 63 Конституції України).
У Рішенні Суд зазначає, що встановлене частиною шостою статті 615 Кодексу тримання особи під вартою як запобіжний захід не є покаранням за вчинене особою кримінальне правопорушення; тримання під вартою може бути застосоване до особи, яку тільки підозрюють у вчиненні такого правопорушення, а тому його застосування має бути винятковим та відповідати вимогам принципу презумпції невинуватості.
Суд наголошує, що конституційний принцип презумпції невинуватості є застосовним у різних аспектах до всіх етапів кримінального провадження, зокрема й на етапі обрання та/чи продовження для особи запобіжного заходу. Отже, утілення принципу in dubio pro reo (у разі сумнівів – на користь обвинуваченого) як складника презумпції невинуватості об’єктивно встановлює потребу під час продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою в умотивованому рішенні суду, яке ухвалюють за результатами судового розгляду за участю обвинуваченої особи.
Суд також акцентує, що відступ від деяких міжнародних зобов’язань України у сфері прав людини та зумовлена цим здатність держави вдатися до обмежень певних прав і свобод людини не означають запровадження законодавчих та інших засобів, які не були б узгоджені з Конституцією України.
Суд вважає, що частина шоста статті 615 Кодексу суперечить частинам першій, другій статті 29, частинам першій, другій статті 55, частинам першій, другій, третій статті 62, частині другій статті 63 Конституції України, отже є неконституційною.
Визнані неконституційними приписи Кодексу, утрачають чинність через три місяці з дня ухвалення Судом цього Рішення.
Судді-доповідачі у цій справі – Василь Лемак і Віктор Городовенко.
Інформує відділ комунікацій та правового моніторингу
