11 березня 2026 року

 

Велика палата 10 березня 2026 року ухвалила Рішення № 2-р/2026 за конституційним поданням Верховного Суду.

Автор клопотання звернувся до Конституційного Суду України щодо перевірки на відповідність частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 55, статті 129¹ Конституції України частини другої статті 3, підпункту 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України „Про судовий збір“ від 8 липня 2011 року № 3674–VІ зі змінами (далі – Закон) в частині справляння судового збору „за подання до адміністративного суду апеляційної і касаційної скарги на ухвали суду“, постановлені у порядку статей 382, 383 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – Кодекс).

Частиною другою статті 3 Закону визначено перелік заяв, за подання яких судовий збір не справляють. Підпунктом 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону передбачено, що ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до адміністративного суду апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, заяви про приєднання до апеляційної чи касаційної скарги на ухвалу суду, – 1 прожитковий мінімум для працездатних осіб.

У конституційному поданні Верховний Суд навів аргументи щодо невідповідності Конституції України оспорюваних приписів Закону. Зокрема, Верховний Суд обґрунтовує свою правову позицію тим, що виконання судового рішення є невід’ємною стадією правосуддя, а тому покладення на особу додаткового фінансового тягаря у вигляді судового збору за вчинення процесуальних дій, спрямованих на реалізацію такого рішення, не узгоджується з приписами Конституції України, зокрема її статей 8, 55, 129¹.

Автор клопотання зазначає, що оспорювані приписи Закону у взаємозв’язку з іншими нормами процесуального законодавства можуть створювати ситуацію, за якої право на звернення до суду або на виконання судового рішення фактично залежить від майнового стану особи, що, на переконання Верховного Суду, суперечить принципам верховенства права, рівності перед законом і судом та доступу до правосуддя.

Розв’язуючи порушені в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України керувався своїми попередніми юридичними позиціями, рішеннями Європейського суду з прав людини, приписами Загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року.

У Рішенні Суд вказав, що судовий контроль за виконанням судового рішення є важливим елементом у юридичному механізмі забезпечення виконання судового рішення. Держава для забезпечення виконання судового рішення має запровадити дієвий юридичний механізм здійснення судового контролю, який дасть можливість особі, на користь якої ухвалено судове рішення, реально захистити свої права та свободи.

Брак визначених на законодавчому рівні належних і дієвих національних юридичних механізмів може призвести до невиконання державою позитивного обов’язку виконати судове рішення з огляду на ускладнення або унеможливлення такого процесу, обов’язковості судових рішень, які набрали законної сили, чим спричинить порушення права особи на доступ до суду, знівелює дієвість судочинства.

Суд зазначає, позитивний обов’язок держави запровадити дієвий механізм здійснення судового контролю за виконанням судового рішення, що забезпечує ефективну реалізацію права на судовий захист в адміністративному судочинстві, не сумісний з вимогою сплачувати судовий збір у процедурі розгляду заяви про здійснення судового контролю за виконанням судового рішення на будь-якій стадії судового розгляду відповідної заяви. Це зумовлено тим, що держава повинна виконувати вимоги конституційного принципу відповідальності перед людиною та посутньо пов’язаного із ним принципу добропорядного врядування у спосіб взяття на себе тягаря фінансової відповідальності за забезпечення дієвої процедури виконання судових рішень, ухвалених проти неї самої у порядку адміністративного судочинства.

Суд також звертає увагу, що Законом України «Про внесення змін до Закону України „Про судовий збір“ у зв’язку з Рішенням Конституційного Суду України  від 13 травня 2024 року № 6‑р(II)/2024 щодо забезпечення принципу обов’язковості судового рішення» від 31 жовтня 2024 року № 4056–IX частину другу статті 3 Закону викладено в новій редакції, за якою судовий збір не справляється, зокрема, за подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, або приватного виконавця під час виконання судового рішення.

Водночас Суд зауважує, що згідно з указаними змінами судовий збір не справляється „за подання апеляційної скарги і касаційної скарги на ухвали суду“ щодо виконання судових рішень, пов’язаних з рішеннями, діями чи бездіяльністю державних виконавців, однак не поширюється на випадки, коли судовий збір справляється „за подання апеляційної скарги і касаційної скарги на ухвали суду“ щодо рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень – відповідачем на виконання рішення суду, постановлені у порядку статей 382, 383 Кодексу.

Суд наголошує, що оспорюваними приписами Закону встановлено необґрунтоване втручання у право особи на доступ до суду. Обов’язок сплати судового збору „за подання апеляційної скарги і касаційної скарги на ухвали суду“, постановлені в порядку статей 382, 383 Кодексу, не можна вважати справедливим елементом механізму контролю за виконанням судового рішення, що є невіддільним складником права на доступ до суду, оскільки особа, яка сплатила судовий збір за подання до суду позовної заяви та домоглася ухвалення на свою користь обов’язкового судового рішення, повинна додатково (повторно) сплатити судовий збір за здійснення судового контролю за виконанням судового рішення.

Конституційний Суд України зазначає, що держава не може покладати на особу додаткового фінансового тягаря за свій обов’язок щодо забезпечення виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Дослідивши конституційне подання та долучені до нього матеріали, Конституційний Суд України визнав неконституційними частину другу статті 3, підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону в тім, що вони уможливлюють справляння судового збору „за подання апеляційної скарги і касаційної скарги на ухвали суду“, постановлені в порядку статей 382, 383 Кодексу.

Отже, приписи Закону, визнані неконституційними, утрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Суддя-доповідач у зазначеній справі – Оксана Грищук.

 

Інформує відділ комунікацій КСУ та правового моніторингу